Війна статей. Комплекси

Людей без комплексів не існує. Їм однаково схильні і чоловіки і жінки. Комплекси створюють проблеми, заважають досягти поставлених цілей і, в кінцевому підсумку, призводять до самотності. Але якщо чоловікам властиво приховувати свої комплекси, ховати їх якомога глибше в собі, то жінки навпаки - виставляють свої комплекси напоказ, як ніби це допомагає від них позбавитися. Хто в цій ситуації має рацію? Звідки взагалі беруться комплекси і як з ними боротися? Соціологи стверджують, що це процес творчий і якщо грамотно підійти до питання, можна не тільки позбутися від комплексів, а й відкрити абсолютно нові грані свого характеру й особистості.

Частіше посміхайтеся. Тоді страхи і переживання легко зникнуть. Життя прекрасне, коли будь-які негаразди сприймаєш із посмішкою та оптимізмом. І це здорове і правильне ставлення.

Почніть вірити в себе. Проявіть впевненість у своїх справах і вчинках. Для цього є одна дуже ефективна вправа. Візьміть листок паперу і ручку. Напишіть ті риси вдачі яких хочете набути. Наприклад: “Я упевнена в собі людина”, “Я не боюся помилитися”. Напишіть їх кілька разів. І щодня повторюйте цю процедуру. З часом ви обов”язково набудете цих якостей.

Знайте, що ви повинні в першу чергу сподобатися собі, а не оточуючим. Людей дуже багато і всім не догодиш. Тому ви повинні завжди грунтуватися на одному, істиному для вас прикладі. Саме це відрізняє впевнену в собі людину від тієї, що сумнівається в своїх силах.

Комплекси

Про комплекс неповноцінності

Приблизно 95 % всіх людей в якійсь мірі переживають чи переживали в минулому почуття неповноцінності, а для мільйонів людей воно все ще залишається серйозною перешкодою на шляху до свого особистісного успіху і щастя.
Не секрет, що кожна людина є в чомусь слабша за певну людину чи групу людей. Я точно знаю, що не піднесу 200 кілограмову штангу, як це роблять професійні спортсмени. Я це знаю але це мене не спонукає до якихось комплексів і тим самим не псує мені життя. В цій ситуації я не вважаю, що є чимось гіршим за інших тільки тому, що не можу це зробити так майстерно як роблять вони. Мені прекрасно відомо що будь – яка людина незалежно від статі і роду діяльності в чомусь домінує наді мною. Однак ніхто з цих людей не може краще за мене наприклад  допомогти своїм друзям в дуже тяжку для них хвилину, ніхто з них не зможе досягнути того чого я досягнув, і я впевнений що вони не почуваються від цього менш повноцінними.

 

    Почуття неповноцінності випливає не стільки з фактів нашого повсякденного досвіду  скільки з наших висновків,які відносяться до тих фактів, а також і з наших оцінок повсякденного досвіду. Наприклад те, що я поганий штангіст і не дуже танцюрист – це факт. Но це не означає що я неповноцінна людина. Нездатність тих самих штангістів і танцюристів в комп’ютерній сфері така сама така сама успішна як моя у їхній зовсім не означає що вони ніякі. Це не означає що вони «нікудишні люди». Все залежить від того, «якими» і «чиїми» мірками ми себе вимірюємо.
Зовсім не розуміння  якоїсь професії чи знання може викликати у нас комплекс неповноцінності, що перешкоджає нам жити на повну потужність, а наше відчуття цієї неповноцінності. І це почуття виникає лише через одну причину: ми оцінюємо і вимірюємо себе не за своїми «мірками» а за «максимальними стандартами» інших осіб. Коли ми так поступаємо то неодмінно опиняємось на «другому місці». Оскільки ми думаємо і вважаємо що повинні відповідати тим іншим «стандартам» ми звичайно починаємо відчувати себе нещасними, людьми другого сорту, і в результаті приходимо до висновку що нам чогось не вистарчає. З подібних думок робиться висновок про власну «неповноцінність», про те що ми не достойні досягнути успіху й щастя, що нам недостатньо чогось щоби проявляти свої здібності і таланти, якими вони не були б.
Таке відбувається якщо ми дозволимо собі «заразить» а точніше загіпнотизувати себе  хибним твердженням на зразок «Я повинен(повинна) бути схожим(ою) на того - то», «Я повинен бути таким як всі». Єдиного стандарту для всіх НЕМА. Людська спільнота складається з багатьох особистостей, з яких кожна є по своєму унікальна.
Людина тільки погіршує своє становище починаючи досягати переваги. Бо її твердження базується не хибному переконанні про свою неповноцінність. Виходячи з цього вона починає створювати систему «логічних суджень» і думок. Якщо людина каже: «я відчуваю себе некомфортно через свою неповноцінність, тому потрібно бути таким як всі, а щоб було взагалі добре потрібно досягати переваги над іншими». З таким твердженням можна тільки досягнути ще більше розчарувань і проблем з психікою. Людина стає нащаснішою, і чим більш вона «старається», тим несщаснішою стає. І аби приглушити це почуття нерідко людина береться «за чарку»
Тому аби позбутись цього запам’ятайте  одне – Ви не гірші. Ви не кращі. Ви – це Ви і тільки. Ви як особистість не повинні себе порівнювати з якою – небуть іншою людиною, яка повністю співпадає вашим якостям. Ви ж в такій мірі не зобов’язані бути похожими на інших, як і вони не зобов’язані бути подібними на вас.  Є люди які тратять час аби бути такими як всі, і є люди які тратять час бути собою. Затрати часу однакові проте результати зовсім різні. Усвідомивши, прийнявши і повіривши в цю пораду ваше почуття неповноцінності безслідно зникне.

Комплексы могут быть следующих видов.

 Практически никто не бывает постоянно доволен собой. Каждого что-то гложет, у каждого свои комплексы.

     Психологический комплекс - это ошибочное представление человека о своих физических или психологических недостатках, их преувеличение, сопровождающееся глубокими и, как правило, скрываемыми от посторонних людей переживаниями.

     Значительная часть имеющихся у человека комплексов им на самом деле не осознается. Комплексы развиваются и сохраняются на подсознательном уровне. Их осознание обычно порождает весьма неприятные переживания, и вследствие этого так называемая цензура блокирует проникновение информации о них в самосознание человека.

    Комплекс представляет собой весьма стойкое психологическое явление, полностью избавиться от которого практически невозможно даже тогда, когда его существование осознается и у человека имеется достаточно сильное желание избавиться от них.

    Есть несколько психофизиологических объяснений устойчивости и живучести комплексов. Во-первых, комплексы образуются у человека обычно в раннем детстве, в тот период жизни, когда его мозг еще был недостаточно зрелым для того, чтобы анализировать и дифференцировать поступающую в него информацию. Во-вторых, в структуре личности большинство комплексов взаимосвязаны между собой и сочетаются с защитными реакциями, которые в целом в жизни человека играют не только отрицательную, но и положительную роль.

    К примеру, комплекс неполноценности в личности человека нередко сочетается с такими защитными механизмами, как рационализация и сублимация (творчество).

    О наличии комплексов у человека можно судить по следующим признакам:

    - частые и сильные переживания из-за собственного поведения и собственных неадекватных реакций на действия других людей;

    - неадекватность реакций на различные жизненные ситуации и на поведение других людей;

    - чувство скованности при решении задач, которые оцениваются другими людьми;

    - чувство страха или беспокойства при ожидании предстоящих встреч и разговоров со значимыми людьми.

    Комплексы могут быть следующих видов.

    Комплекс неполноценности - необоснованное убеждение человека в том, что он в чем-то неполноценен, намного хуже других людей и уступает им, и поэтому заслуживает недоброжелательное и неуважительное отношение к себе.

    Комплекс неполноценности возникает по поводу:

    - внешних, физических недостатков человека, включая его фигуру, лицо, руки, недостатки других частей тела;

    - внутренних, психологических недостатков, включая ум, речь, память, внимание, знания, способности, умения, навыки, черты характера.

    Комплекс превосходства - не вполне обоснованная установка человека на то, что он превосходит окружающих людей (принадлежность к высшей расе, "лучшему" роду, социальной группе или обладание особыми качествами, культурой, способностями, знаниями) и что это дает ему право пользоваться среди них особыми привелегиями.

    Комплекс враждебности проявляется в повышенной агрессивности человека, который может иметь силу и быть уверенным в том, что обладание ею дает ему право властвовать над другими людьми, либо в убежденности в том, что все люди по природе враги друг другу, коварны и злы, и, следовательно, агрессивность- это вынужденное ответное действие одного человека на коварство другого.

    Комплекс вины выражается в том, что человек с сильно развитой совестью и чувством ответственности постоянно переживает за себя, за свои действия и аналогичные поступки других людей, причем без должных на то оснований. Ему часто кажется, что он лично виноват в том, что происходит с ним и вокруг него, а также с другими людьми, хотя на самом деле это не так.

    Комплекс защиты проявляется в уверенности человека в том, что все люди вокруг него настроены против него и желают ему зла. В связи с этим человек постоянно готов защищаться от людей, хотя необходимости в этом на самом деле нет.

    Мы все время сравниваем себя с кем-то, чтобы убедиться, что и мы чего-то стоим. А как дело обстоит с Вами?

Звідки береться комплекс неповноцінності?

Відомо, що всі люди по-різному ставляться до влади як такої, і особливо до власного перевазі над оточуючими. Альфред Адлер, австрійський лікар і психолог, спробував розібратися, чому ж це обумовлено.

Адлер стверджує, що прагнення зайняти або не зайняти чільне становище закладається в ранньому дитинстві.

Це прагнення є наслідком комплексу неповноцінності.

Широко поширений той факт, що ставлення обділених життям людей до життя і до решти народу відрізняється від поглядів тих, хто з дитинства був задоволений життям і собою. Це справедливо не тільки для людей з фізичними вадами, а й для людей економічно або соціально неповноцінних.

Почуття неповноцінності в дитини закладається батьками. Одні беруть дитину за живу ляльку для гри, інші бачать в ньому цінну власність, треті вважають дитини тільки зайвим тягарем. Таке ставлення з боку батьків та інших дорослих зароджує у дитини відчуття, що він уміє робити всього дві речі: доставляти задоволення і незадоволення старшим.

Згодом цей комплекс неповноцінності може бути посилений деякими особливостями нашої цивілізації. Наприклад, звичка не приймати дітей всерйоз. Більшість дітей ростуть у постійному страху, що над ними будуть сміятися. Глузування залишають у душі дитини незгладимий слід, який залишається назавжди і визначає його вчинки у дорослому житті. Деякі люди, над якими в дитинстві глузували, вже будучи дорослими і респектабельними, бояться видатися смішними в очах оточуючих або дати привід так думати. Інший спосіб не приймати дітей серйозно - до них говорити неправду. Дитина починає сумніватися в навколишньої дійсності і ставити під сумнів серйозність та реальність всього життя.

Почуття неповноцінності, неадекватності і невпевненості - рушійна сила прагнень всякого дитини. Це почуття визначає, як дитині вдасться досягти впевненості, визначає мету його існування і готує шлях, яким ця мета може бути досягнута.

Вже з перших днів життя дитини можна помітити, що почуття власної неповноцінності розвивається паралельно бажанням домогтися визнання. Мета цього бажання - досягти стану, коли індивідуум виглядає переважаючим своє оточення. Ця мета побудована таким чином, що її досягнення передбачає можливість або отримання почуття переваги, або підйому особистості на такий рівень, на якому життя здається осмисленим. Саме ця мета і дає цінність нашому життєвому досвіду. Вона пов'язує між собою і координує почуття, формує уяву, спрямовує творчі сили і визначає, що необхідно запам'ятати, а що - забути.

Коли почуття неповноцінності посилюється до такого ступеня, що дитина починає боятися ніколи не подолати свою слабкість, виникає небезпека, що, прагнучи до компенсації, він не задовольниться простим почуттям рівноваги. Він буде прагнути відхилити ваги в інший бік. У такому випадку прагнення до влади і домінування може стати настільки перебільшеним, що звичайні життєві відношення не задовольнять людини ніколи. Такі люди на шляху досягнення своєї мети, зачіпаючи права інших, ставлять під удар і свої власні права. Вони ворожі по відношенню до світу, а тому світ ворожий до них.

Прояв ворожості не обов'язково має відбуватися відкрито. Бувають діти, чиє прагнення до влади виражене таким чином, що не приводить до негайного контакту з оточуючими. Поступово у таких дітей будуть з'являтися і антисоціальні риси характеру, наприклад, гординя, марнославство і бажання перемогти всіх будь-яку ціну. Останнє можна здійснити хитрістю. Відносне підвищення індивідуума може бути досягнуто за рахунок приниження тих, з ким він вступає в контакти.

Комплекс неповноцінності і прагнення до влади визначають поведінкову установку. Її остаточна форма може трохи змінюватися, але її суть, спрямованість і зміст залишаються незмінними з самого раннього дитинства. Поведінкові установка є визначальним фактором, хоча у міру дорослішання суб'єкта його мінливі взаємини з дорослим світом можуть трохи видозмінювати проблему в деяких відносинах.

Тому дуже важливо ставитися до маленькій дитині так, щоб у нього не склалося помилкового уявлення про життя. Сила і опірність його тіла також є важливим фактором в ході формування уявлень про світ. Не менш важливі соціальне становище дитини і характери тих, хто її виховує.

Страхи та Комплекси

Пропоную переглянути відео про психологічні комплекси та зробити певні висновки...

Для того, щоб все це барахло викинути, потрібне його ретельно зібрати

Тому перше, що ми зробимо, це пригадаємо всі негативні думки, які чули про себе з дитинства від батьків, вчителів і т.д. Так само в пошуку подібного баласту нам допоможуть негативні ситуації дитинства, про які ви пам'ятаєте дотепер. Це допоможе створити опис себе, яке ми одержали в дитинстві, і на підставі якого продовжуємо жити зараз, навіть не підозрюючи про те, як змінилися!
1. Отже, збираємо всі негативні думки і описи себе, одержані в дитинстві.
2. Далі складаємо портрет себе відповідно до цих висловів.
3. Тепер напроти цих негативних думок пишемо позитивні. Наприклад:
я неприваблива – я красива
я негідна любові – я гідна любові
і т.д. Головне, що б ці нові установки були в позитивному ключі. Не можна писати: «я не дурна», можна тільки – «я розумна».

На підставі цих нових установок складаємо справжній опис себе

у якому можна додати все хороше про себе, що прийде в голову, адже за доросле життя повинен був накопичитися і позитивний досвід. Переписуємо цей опис на красивий листок і повторюємо щодня. Краще всього перед сном, або як тільки прокинулися.
Також позитивні установки можна повторювати тоді, коли зловите себе на негативних думках по відношенню до себе. Якщо повторення подібних установок увійде у вас до звички, то новий позитивний образ незабаром витіснить негативний. Але потрібно проявити терпіння і наполегливість.

Насправді, ніколи не пізно мати щасливе дитинство!

Звичайно, події змінити ми не в силах, але змінити своє відношення до цих подій ми можемо. На підставі нашого нового сприйняття себе будуватиметься нове відношення до себе, до життя і до інших людей.
До восьмилітнього віку ми запрограмовані на 80%, а до 18 років ми одержуємо ще 15% програми. Виходить, що на все життя, що залишилося, у нас залишається тільки 5%. Ця єдина частина, яка залишається в нашій свідомості і саме дякуючи їй ми можемо змінити наше життя до кращого.
Працюючи з цими 5%, ми можемо повернути історію свого дитинства в позитивному напрямі, а відповідно, змінити своє уявлення про себе. Ми виросли, і вся відповідальність за нашу долю лежить тільки на нас самих. Тому не звинувачуватимемо своїх батьків і продовжувати купатися в жалості до самим себе, а розберемося, звідки ростуть ноги у наших комплексів і проблем, щоб позбавитися їх раз і назавжди.

Всі наші комплекси

Цей штучний образ заважає нам усвідомити свої дійсні можливості і потреби. Наші дитячі переживання роблять величезний вплив на те, що відбувається з нами зараз. Ось і виходить, що молода, красива дівчина, подорослішавши і чувши тільки позитивні відгуки про себе, в глибині душі не вірить в правдивість похвал і рахує себе негідній любові.

Всі рішення в своєму житті ми приймаємо відповідно до своєї емоційної програми.

Емоційна програма – це набір думок і помилок, які накопичилися у нас в ході дорослішання – про себе, інших людей і світ в цілому. Життєвий досвід примушує нас ухвалювати певні рішення, що стосуються як нас самих, так і наших відносин з людьми. Комбінація всіх цих рішень і утворює емоційну програму, слідуючи якій, ми робимо вибір.
Якщо дівчинка з дитинства чула, що вона дурна і неприваблива, або як мама або тато добродушно нарікали: «горе ти моє цибульне, нещастя ти моє» і тому подібне, то з великою часткою ймовірності можна припустити, що, ставши дорослою, вона одержить програму невдахи.
Навіть володіючи талантом, вона боятиметься його реалізувати; а вже чоловіка собі знайде такого, який буде своєю поведінкою підтверджувати її негативну думку про себе. Більш того, на іншу людину вона навряд чи зверне увагу, оскільки це буде ситуація для неї незнайома.
Завдяки своїй емоційній програмі ми завжди підсвідомо прагнемо повернутися в звичну з дитинства ситуацію. А відповідно, і партнерів собі вибираємо таких, які підтверджують нашу самооцінку. І з нав'язливістю маніяків продовжуємо чіплятися за них, навіть коли відносини вичерпали себе і не приносять нам радощі. Ми завжди повертаємося «додому».
У всьому цьому відчувається якась приреченість, але все не так погано, як здається на перший погляд.